Про Степана Чарнецького у Шманьківцях знають багато

Дуже приємно відзначати для себе, що у нашому краї живуть люди — самовіддані патріоти. Завдяки їм житиме пам’ять про історичне минуле нашого краю, життя наших світочів.  Мені часто доводилося бувати у селі Шманьківці, особливо тоді, коли ми, члени Чортківської організації товариства «Просвіта» приїжджали сюди на день народження автора стрілецького гімну «Ой у лузі чевона калина…» Степана Чарнецького, щоб віддати шану геніальному землякові.
З часом так традиційно склалося, коли я згадую С. Чарнецького, то одночасно – і  місцевого патріота — просвітянина, вчителя, дослідника і знавця його творчості – Мстислава Гуменюка. Бо, знаю, що жоден захід в селі не обходиться без  його активної участі і про свого славного земляка він знає найбільше.
 Наша розмова з цією  особистістю була не тільки цікавою, а пізнавальною в основному щодо творчості С. Чарнецького.

Мстиславе Романовичу, знаю, що ви дуже любите свої Шманьківці, звідки черпає сили така любов?
— Я корінний житель Шма- ньківців, мої діди і прадіди походять з цієї місцини на 446 дворів… Та й шкільне життя моє пробігло у цій школі, де я зараз працюю. Після навчання в школі  я навчався у Чортківському педагогічному училищі на музичному відділенні. Маю багато знайомих і друзів серед викладачів цього навчального закладу. Впродовж тривалого часу директором педагогічного був мій дядько, світлої пам’яті Йосип Іванович Гуменюк.
Після навчання у Чортківському педагогічному було навчання у Чернівецькому університеті на історичному факультеті. По закінченні університету читав історію і географію у рідній школі.
Вас знають як громадського і політичного діяча району. Звідки така думка у людей?
—  У 1989 році я організував у нашому селі осередок Народного Руху України за перебудову.
 Що найбільше запам’я- талося з тих часів?
—  Найбільше запам’ятався тиск на мене з боку райкому партії. Ось тоді мені було дуже—дуже важко. Навіть були заяви від тодішніх керівників району: «Або ти залишаєшся працювати у школі і відмовляєшся від головування осередком Народного Руху, або йдеш зі школи». Приїжджала делегація з райво, щоб мене «нарозумити». Якось закликали тодішнього директора школи П. Захарчука, просили, аби він був присутній при цих «розборках», але він відмовився. Пізніше я звернувся по допомогу до районного осередку Руху за підтримкою. Дуже багато мені тоді допомагав і підтримував тодішній редактор районки Зиновій Фрис. Так я залишився на роботі.
Знаю, жоден культурно—масовий захід не відбувається без вас. Як ви все встигаєте?
— Так. Перша моя освіта – музична. Я не полишав проводити святкові вечори, концертні програми. З початком 1989 року ми активно взялися пропагувати наші патріотичні пісні, пісні УПА, стрілецькі.
У осередку Руху за перебудову у нашому селі було 30 осіб. То були люди різного віку.
Ми спорудили в Шманьківцях стрілецьку могилу, зробили помпезне свято, було що згадати. У мене збереглися відеоматеріали, відеосвідчення перших фестин з нагоди ювілею Степана Чарнецького. Я вважаю, що це є нашим сільським архівом.
До мене в пошуках матеріалів приїжджало багато людей.
Можете про це переповісти детальніше?
— Ось, до прикладу, приїжджала львівська письменниця, член Національної спілки письменників України Надія Мориквас. Я надав їй дуже багато матеріалу, яким вона скористалася при написанні книги «Меланхолія Степана Чарнецького».
Наша сім’я товаришує з родиною Чарнецьких зі Львова. Це вже онуки Степана Чарнецького. Але ми ще раніше мали приятельські стосунки з його донькою Олександрою. На жаль, вона уже відійшла від нас у інший світ, Царство їй Небесне.
Що ви можете сказати про Олександру Степанівну, доньку Чарнецького?
— Це була надзвичайна жінка. Найбільше запам’яталася її доброта.
Чи пригадуєте вашу першу зустріч з нею?
— Звичайно пригадую. Хіба таке можна забути?
Спочатку я нічого про неї не знав. Але моя землячка Галина Сушельницька з нині покійною Надією Процьків якось віднайшли адресу, де вона мешкала і відправили мене до Львова. І я зі своїм учнем Андрієм Бедрієм поїхав. Ми прихопили із собою маленький магнітофон, щоб вести цінні записи. Думали, що нас зустріне жінка поважного віку. А коли віднайшли її за вказаною адресою, то були приєно подивовані. Нам відкрила двері усміхнена приємної зовнішності інтелігентна жінка. Запросила нас до помешкання, одразу ж посадила за стіл, запропонувала каву по—львівськи. Так за філіжанкою львівської кави ми розпочали бесіду про її славетного батька. Я попросив Андрійка включити запис. Але пані Олександра це помітила і попросила, щоб ми не записували. Спочатку ми не могли второпати чому так. Жінка зізналася, що її вже не раз викликали до КДБ через батька. Вона боялася. Ми погодилися, що записів не будемо вести. Але мій хлопець, очевидно зрозумівши історичну важливість її слів, як виявилося згодом, усе записав. Тепер ми маємо запис цієї розмови.
У часі виїзних засідань РО товариства «Просвіта» до Шманьківців з нагоди дня народження Степана Чарнецького, учні нашої школи переповідають про його біографічні відомості, які почерпнуті, власне, із цієї розповіді. Але ще багато збереглося й у моїй пам’яті, тому, що після цієї зустрічі пані Олександра часто приїздила до мене в гості і переповідала багато цікавого. Ми з нею дуже багато розмовляли на цю тему. І я розпочав писати книжку про Чарнецького. Сподіваюся, що скоро вона піде в друк.
Коли нестало пані Олександри Кучми—Чарнецької, ми стали підтримувати добрі стосунки з її сином Юрієм Кучмою та його дружиною. Юрій — за фахом інженер. Він пішов по дідусевій лінії. Адже Степан Чарнецький до того часу, як став режисером театру, театральним критиком та написав «Ой у лузі червона калина…», був інженером—будівельником.
Щодо прізвища Юрія, у мене був дуже кумедний випадок. Одного разу я зателефонував до нього та й запитую: «Це  помешкання Кучми?». А мені відповідають: «Так». «Це Львів?» — продовжую.  Незнайомий голос каже: «Ні, Київ». «Як, Київ?»— запитую, ніяковіючи. «Це президент Кучма»,— мені відповідають. Я, мабуть, невірно набрав номер телефону, а мені попався такий жартівник (сміється).
Ви були одним із організаторів перших фестин з нагоди 110—річчя Степана Чарнецького. Як це було?
— То був січень 1991 року. Я запросив на святкування Олександру Кучму— Чарнецьку. Вона дала згоду. На той час ще міцно тримався райком партії. Якось до мене підійшов один партієць і каже: «Дай мені хоч якусь інформацію про Чарнецького, бо я про нього нічого не знаю». Я дав йому книжку.
Коли прийшов час фестин, ми стоїмо на розвилці дороги і чекаємо гостей зі Львова. Бачимо навпроти нас зупиняється райкомівська автівка. Тут під’їхали ті, кого ми чекали, і ми всі разом стали їх вітати. Правда, я вже був знайомий з панею Олександрою, а всі решта ні. Тоді райкомівські представники кажуть: «Олександро Степанівно, просимо вас проїхати з нами, номер в готелі для вас вже замовлено». Вона відповіла категорично: «Ні. Я хочу бути у Шманьківцях, тому що тут похований мій дідусь отець Миколай і його три сини, мої вуйки». Представники влади це сприйняли як образу. А пані Олександра з сином і невісткою сіла до нас в машину, і ми поїхали у Шманьківці.
Як тільки ми приїхали у село, то одразу пішли вклонитися до пам’ятника С. Чарнецькому та на цвинтар.
А другого дня були фестини. Перший фестиваль до ювілею С. Чарнецького був потужним. Люди приїхали з різних районів області. Я був тоді одним із організаторів і мав певні обов’язки. Якось іду попри свій дім, бачу пані Олександра стоїть у вікні і плаче…Для неї це був надзвичайно хвилюючий день, після стількох літ утисків і примусового забуття С. Чарнецького.
Утиски в родині були через пісню «Ой у лузі червона калина…», яку Степан Чарнецький написав до п’єси В. Пачовського «Сонце Руїни», і яка пізніше стала стрілецьким гімном.
— Так. До речі ця вистава про героїку козацької доби у березні 1914 року демонструвалася у нашому Чорткові. Степан Чарнецький був режисером першого професійного українського театру Галичини «Руська бесіда», що став основою Львівського драмтеатру ім.М.Заньковецької. Чарнецький зрежисерував цю п’єсу і написав до неї пісню. Він сам тоді гадки не мав, що ця пісня заживе окремим життям і принесе йому славу, страждання і забуття.
Але постать С. Чарнецького є досить потужною.
— Звісно. Його історією українського театру до цих пір користуються студенти. Це – унікальна книга!
Степан Чарнецький був дуже яскравою особистістю того часу. Пані Олександра розповідала, що до них часто в гості приходив Богдан Лепкий. Хресним батьком її був Василь Стефаник. А з Пачовським вони були вірними побратимами з літературного об’єднання «Молода Муза».
Що вам ще відомо про цю сім’ю?
— Батько Степана отець  Миколай грав на скрипці, мати – на фортепіано. Це була досить інтелігентна сім’я.
Чому пізніше вони виїхали зі Шманьківців?
— Зі слів пані Олександри я почув таке пояснення: «Дзвони дзвонять –  попа хоронять, попадю з хати гонять». Коли отець Миколай захворів на тиф і помер, його сім’я мала покинути проборство. Спочатку Чарнецькі виїхали до Станіслава (Івано—Франківська), а потім до Львова.
Пане Мстиславе, щиро дякую вам за цікаву розмову. Впевнена ви ще не все нам розказали. Сподіваюмося, що незабаром усі ваші дослідження про С. Чарнецького прочитаємо, коли вийде у світ ваша книжка, бо хто як не ви знає так багато.

Леся ЛЕГІТ

 

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s